| |||
|
Колись , дуже давно , ще в давніших часах у долині річки Жденянки управителом був Крайній Тімот. На високому пагорбку , над селом Жденевим , була у нього панська садиба. Звідти він міг охопити оком усі свої володіння. Родина в нього велика , дітей багато , але гордився лише старшою дочкою Даялою. За тридцять земель не було такої красуні. Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала вона, як гірська серна. Роскішне русяве волосся важким золотом лежало на ременах і лебединій шиї. В очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба. Отакою була білолиця, з чорними бровами красуня Даяла.
А коли прикрашала вона себе вінком з гірських квітів, то це була справжня лісова царівна, хоч і одягалася вона небагато - домотканий одяг і лише взута була в червоні сап'янові чобітки. Усі мріяли добитися її прихильності й кружляли навколо неї , якрій бджіл. Але вона лишалася до всіх байдужою. На всі запити юнаків відповідала жартами. Не діяли на неї й чари ворожій, до яких звертався не один з її поклонників. Ще більш запишалася Даяла й уявила себе майже не сравжньою царівною. Серед тих юнаків, які впадали коло неї, був і син волосянського дячка на йменя Павло. Це був стрункий, вродливий хлопець, скромний і щирий, дуже чесний і довірливий. До того ж чудово грав на гуслях. Часто його запрошували на весілля. Його люди любили. Даялі подобалося, що серед її численних поклонників, був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почалавиявляти прихильність до нього, але насправді не кохала його. А в Павла чимдалі розпалювалося кохання в справжню пристрасть. Але дарма він добивався, щоб Даяла стала його дружиною. Вона ухилялася від відповіді. А час ішов, настала зима. Наближалися масниці. Павло знову заговорив про одруження. -Перш аніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання - чи справді ти мене так кохаєш,- відповіла дівчина.-Ти нещодавно говорив, що гратимеш на весіллі в Тихому. Так от слухай мою умову. Коли настане присмерк, ти залишиш весілля й пійдеш до нас так, щоб у північ був тут. Я не спатиму й тебе чекатиму. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь. - Гаразд!- сказав зрадівши юнак, не маючи ніякої підозри. Як тільки смерклося, він вибрав слушну хвилину й рушув у дорогу на Жденеве. Іти йому було далеко, щось аж зо три милі. Щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре. Ніч була місячна, морозна. Снігу в лісі багато, йти тяжко. Небо було всіяне зірками, але Павло нічого не бачив, а йшов собі й ішов, щоб швидше почути від коханої щасливе "так"! Отак ішов він годину, другу, як раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття. Хлопець приспішив ходу, але навколо ього почали миготіти якісь тіні. Це були вовки, що йшли по здобич. Їхні хижі очі раз у раз світилися зеленими вогниками між дерев. А Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитись до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі й почав грати. Вовки підбігли. Але не пішли геть, увесь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті над селом на високуму пагорбку показалася в місячному сяйві садиба Крайника Тімота. Вовки спинилися й відразу зникли. Павло з полегшенням зітхнув і, піднявшись до садиби, заграв під вікном Даяли свою улюблену пісню. Але ніхто не відкривав, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув: -Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! -і двері грюкнули. Павло зрозумів, що над ним жорстоко поглузували. Його охопило почуття образи й сорому. І замість того, щоб зійти в село, він пішов лісовою гущавиною просто на Пікуй-гору. Зовсім знесилившись, на світанку додибав він глибоким глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню на зустріч сонцю, що вже сходило, і зовсім безсилий ліг під скелею й відразу ж заснув. Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його другого дня по слідах у глибокім снігу. Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб доля була до неї така ж жорстока, як вона до їхнього дорогого сина! Щоб не було в неї в житті щастя й щоб не зустрівся їй юнак, який полюбив би її! Щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!.. Так воно й збулося це прокляття. Люди всі відсахнулися від гордовитої красуні. Ніхто з молодих людей не звертав на неї уваги. Вона постаріла, й краса її зів'яла. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу в селі, тоді Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама. І почала вона ворожбитувати, знахарювати. За народними переказами, стара ворожка і тепер живе, все бродить лісовими хащами - шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою. Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує буря, коли північний вітер в ущелинах і поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях. |
